Пусті думки. Зовсім недоречні.
Лізуть до голови.
Треба їх гнати від себе як надалі.
Ну що вони із собою принесуть?
Розпач. Смуток. Депресію.
Треба дивитися вперед. Треба йти далі.
Не треба роздивлятися старі знімки. Це – минуле.
Майбутнє десь там, за вікном.
Не треба консервувати враження. Треба створювати нові.
Це означає жити. Це означає йти вперед.

Я люблю фотографії. І в той же час ненавиджу.
Бо в кожній з цих фотографії – часточка мене. І саме ця частка відповідає за емоційну пам’ять. Дивлюсь – і події ніби оживають. А фотокарток із роками стає все більше…
А що залишається людині у зрілому віці? Спогади.
Бо частинки себе ми залишаємо усюди, де буваємо.
Вони у піснях, які ми слухали. Вони у фотоальбомах, вони у картинах, що ми дивилися або навіть писали. Вони у записах, у речах.
Ми даруємо їх близьким і друзям. І це найдоречніше їх застосування.
Вони – усюди.
Це є добре? Мабуть, що так.
Бо виходить, що ми усюди.
Ми – це наша вулиця, наше місто, наша країна, наша планета.
Так давайте будемо дарувати себе частіше.
…Але не жити цими спогадами. Бо час для цього ще буде…