9 Жовт. 2007 Повсякденне
Завжди була вовком-одинаком.
Самотність – моя стихія.
Я не потребую отари.
В мене є своя територія. Я її захищаю.
Більшість людей від когось залежать. На когось чекають, щоб щось зробити.
Я ні на кого не чекаю. Роблю усе сама. Розраховую лише на себе.
Мені потрібно лише знати, що десь є людина, яка мене любить. Яка мене підтримає.
Вона не повинна бути поруч. Вона просто повинна бути.
Якщо б її не було, увесь мій світ рухнув.
Але, на щастя, на протязі мого життя такі люди постійно знаходились.
Вони є. Вони є в моєму серці. І це є чи найважливіше у моєму існуванні.
Я почуваюся самотньо дуже рідко.
Частіше це відчуття виникає осінню.
Нічого не поробиш. «Така ось в нас хрінова осінь».
Я постійно борюся із цією порою року.
Я сильніша. Вона врешті-решт йде переможеною.
Але боротьба йде жорстка.
Сіре небо. Чорні дерева. Промерзлий вітер.
А я вперто вмикаю українську етнику і крокую додому у помаранчевій курточці.
Хто придумав осінь? Навіщо?
Моя мрія: сісти біля кам’яного каміна, закутатись у плід, заварити собі зелений чай і почати читати цікаву книжку.
Був би час. І був би камін…
Надія





